Стаття «Свято квітів». Дніпровська зоря за 13 червня 1970 року (№69)

Згадаймо… Це вже історія…
Сторінками «Дніпровської зорі» 1970 року.

П’ятдесят років тому на сторінках районної газети «Дніпровська зоря» за 13 червня 1970 року (№69) була надрукована стаття директора районного Будинку культури Н.Полякової «Свято квітів».
В статті розповідається про захід, який відбувся в районному Будинку культури в Підгородному.

Свято квітів.

         Щира українська земля! Вона дає людям хліб, овочі, фрукти Та яскравіше всього розквітають квіти». Йдеш вулицею села, неначе якимось квітником. Бо у кожному дворі полум’яніють троянди, ніжно визирають з-під кущів дзвіночки, скромно цвітуть гвоздики.

         В суботу жителі селища Підгороднє поспішали до районного Будинку культури на свято квітів. Букети один привабливіший другого. За столом сидять члени журі: Л.Довгополова, Л.Беркуг, Л.Ритченко. Їхнє завдання: справедливо оцінити, чий букет найкращий.

       Спочатку присутні прослухали цікаву розповідь про походження назв окремих квітів, дізнались, наприклад, про те, що в Голландії вартість трьох корінців тюльпанів дорівнювалась вартості трьох цегляних будинків.

        Багато легенд про квіти розказали людям. А потім присутні взяли участь у вікторині, присвяченій квітам.

       І враз чарівна музика заповнила зал. То закружляли в веселій «Веснянці», учасники танцювального колективу, яким керує В.Рубінський. Жвавий темпераментний танець всім сподобався. Потім були пісні про квіти, музична вікторина.

         А журі вже визначило, який букет найкращий. Кілька сортів троянд вміло об’єднала в своєму букеті Олена Бердо. Її двір в Підгородньому славиться саме цими чарівними квітами. Їй і присуджена перша премія – гарна хустина, друга премія дісталась Олександру Терехову. В його букеті були підібрані жовтогарячі лілії та ніжні сокирки, дзвіночки.

          Третю премію одержали Катерина Кудим та її донька Оленка, що принесли два букети та поставили їх в одну вазу. Вони понесли додому хустку та ляльку.

           Під дружні оплески одержали свої призи і переможці вікторин. Людмила Чудо, робітниця з побуткомбінату, учень Олександр Терехов, жителька селища Валентина Кравченко повертались на свої місця з пам’ятними сувенірами.

         А потім всі уважно прослухали розповідь Олени Бердо. Вона розповіла, як краще доглядати троянди, як зберегти їх взимку від замерзання, як виводити нові сорти квітів.

         Не дивуватиметься вона, якщо відтепер з’являтимуться у неї гості з проханням розповісти про догляд за квітами особисто.

        Люди розходились задоволені, несучи в своїх серцях теплий спомин про учасників конкурсу, згадуючи чудову прикрасу українського села – квіти.

Н.Полякова, директор районного Будинку культури.

«Діти Олени Кулакової». Дніпровська зоря 1970 рік.

Згадаймо… Це вже історія…

Сторінками «Дніпровської зорі» 1970 року.

П’ятдесят років тому на сторінках районної газети «Дніпровська зоря» за 26 травня 1970 року була надрукована стаття М.Ткачук «Діти Олени Кулакової».

В статті розповідається про Олену Лаврентіївну Кулакову та її дітей Дусю і Володю, які загинули в роки Другої світової війни, про підпільну організацію, що діяла в Дніпропетровську та про листування Олени Кулакової зі школярами Новоолександрівської та Сурсько-Литовської шкіл.

Повний текст статті:

Діти Олени Кулакової

«Дорога Олено Лаврентіївно! Після того, як нашому піонерському загону присвоїли ім’я ваших дітей – Дусі і Володі, ми стараємося добре вчитись і жити, ям жили Ваші діти. Ми зайняли перше місце в школі по збиранню макулатури і брухту, і перше місце в конкурсі на краще виконання революційних і військових пісень. Ми завоювали червоний вимпел.

Обіцяємо Вам, дорога Олено Лаврентіївно, що і далі будемо з честю носити ім’я Ваших дітей.

Піонери загону імені Дусі і Володі Кулакових Новоолександрівської школи».

Таких листів Олена Лаврентіївна одержує багато. Піонери Сурсько-Литовської середньої школи, наприклад, повідомили Лаврентіївну, що їхній піонерський загін бореться га право носити ім’я Дусі Кулакової. «Ми будемо Вам писати, дорога Олено Лаврентіївно, як вчимося, відпочиваємо. Хочеться більше знати про подвиг Ваших дітей»...

Вперше я зустрівся з Оленою Лаврентіївною Кулаковою в грудні 1965 року. Дніпропетровський театр ім. Горького був переповнений. Піонери, комсомольці, люди старшого покоління прийшли сюди, щоб побачити матір легендарних героїв Дніпропетровського підпілля, послухати її розповідь про дітей своїх.

Опираючись на костур, вона піднялась на сцену, і мені здалося, що ця похилого віку сива жінка в темному вбранні, з обличчям, порізаним глибокими зморшками, – ніби символ скорботи всіх матерів землі, матерів, у яких фашистські людожери відібрали найдорожче – дітей. Неможливо було без хвилювання слухати її розповідь.

...В ніч на 26 серпня 1941 року в Дніпропетровськ ввійшли танкові з’єднання фельдмаршала Рукштедта. Фашисти почали встановлювати «новий порядок» в місті. Катування розстріли, облави...

На боротьбу з гітлерівськими варварами піднялись передові робітники і службовці Дніпропетровська. Було створено підпільну організацію, до складу якої ввійшли Ігор Дементьєв, Борис Сондак, Володимир Кулаков, Дуся Кулакова, Віра Хитько та інші. А очолив її комуніст Юрій Савченко.

Злітали в повітря склади ворога, падали від влучних куль фашистські загарбники. В різних кінцях міста з’являлися листівки, що закликали до боротьби.

Володя Кулаков був зв’язківцем і розвідником організації. Він безстрашно розповсюджував листівки, проникав у стан ворога.

Особливо важливу і небезпечну роботу виконувала його старша сестра Дуся. Лише один перелік її бойових справ зайняв би чимало місця.

Її схопили фашисти 6 жовтня 1942 рому Не зважаючи на катування, жодного прізвища не назвала вона. А одного вечора втекла, стрибнувши з другого поверху своєї в’язниці. Її піймали, по-звірячому били, рвали коси. Та зломити волі до боротьби не змогли.

Вдруге Дуся намагалася втекти, коли гестапівець Мульде повіз її на околицю міста, щоб показала, де знаходиться підпільна друкарня. У відповідь одержав сильного тумака в живіт, і поки корчився, дівчина перемахнула паркан, побігла городами. Та поблизу були німці. Її затримали і розстріляли разом з іншими підпільниками біля Запорізького шосе. Тіло кинули в канаву. Поранена в голову і груди, вона не подавала ніяких ознак життя. Її врятувала одна жінка – Єфремова. Тривалий час доглядала за хворою, годувала.

І ось легендарна Дуся знову в бойовому строю. Хто знає, як склалася б її доля, коли б не зустріч зі зрадником Мартиновим. Від його рук загинула безстрашна підпільниця, чудова людина. Незабаром фашисти схопили і розстріляли сина Олени Лаврентіївни – Володю

Відтоді минуло близько 28 років. Дніпропетровці свято бережуть в серцях своїх пам’ять про славних підпільників-бійців. Чимало піонерських загонів з честю носять ім’я Дусі і Володі Кулакових, їм присвячена п’єса місцевого драматурга Миколи Корсуня «Заради тебе, товаришу». Є в Дніпропетровську і вулиця імені Дусі Кулакової.

– Я була однодумцем своїх дітей. Допомагала в їх святій боротьбі, – розповідає Олена Лаврентіївна. – Я добре знала, наскільки небезпечна справа у них, і все ж благословила на цю боротьбу з фашизмом…

М.Ткачук

На знімку: О. Л. Кулакова.

Фото Р.Суворова.

// Дніпровська зоря. – 26 травня 1970. – № 61 (1779). – С. 4 : фот.

«Матроська слава». ДЗ за 1970 рік

Згадаймо… Це вже історія…

Сторінками «Дніпровської зорі» 1970 року.

Півстоліття назад, в передсвяткові дні, в «Дніпровській зорі» від 28 квітня 1970 року №50 була надрукована стаття «Матроська слава» І. Черевко (Новоолександрівська восьмирічна школа).

         Згадують роки війни колишні: старшина Григорій Демидович Петренко, командир підрозділу зв’язку Григорій Іванович Візир, десантник Григорій Григорович Бубличенко.

Повний текст статті – за посиланням: https://kzdcrb2014.blogspot.com/2020/05/1970_64.html

Матроська слава. ДЗ за 1970 рік.

Згадаймо… Це вже історія…

Сторінками «Дніпровської зорі» 1970 року.

Півстоліття назад, в передсвяткові дні, в «Дніпровській зорі» від 28 квітня 1970 року №50 була надрукована стаття «Матроська слава» І. Черевко (Новоолександрівська восьмирічна школа).

         Згадують роки війни колишні: старшина Григорій Демидович Петренко, командир підрозділу зв’язку Григорій Іванович Візир, десантник Григорій Григорович Бубличенко.

Повний текст статті

 Матроська слава

          Неозорою нивою йде трактор. А над ним – сонце проміння розбризкує. А ще – неба голуба вуаль... «Мирне, чисте небо». – думає тракторист Григорій Демидович Петренко. І враз на якусь мить суворішим стало лице ветерана праці. Що стривожило Демидовича? Пригадав сьогодні він інше небо...

         Грізний 1941-й рік. Хвилюється Чорне море. Стволи гармат лінкора «Севастополь» націлені в небо, де, мов круки, шугають фашистські літаки, які сіють смерть на радянську землю. В строю моряків старшина-червонофлотець Григорій Демидович Петренко. Розуміють воїни: треба будь-що захистити Севастополь від гітлерівців. Так розпочалися героїчні дні оборони міста, про які згодом писатиме історія.

         Чи ж забути Демидовичу оті фронтові епізоди? Ось він біля гармати, командиром якої призначено. Чітко діє обслуга.

         – Вогонь!

         І летять снаряди на ворожі позиції, що розташувалися на березі.

         – Ціль знищено!

         – Молодці, – говорить старшина матросам. – Покажемо гітлерівській чумі силу нашу.

         Ні, не злічити всіх отих фронтових епізодів. Скажу лише, що в кожному з них наш земляк Григорій Демидович Петренко показував зразки геройства і мужності, захищаючи Батьківщину. Свідки тому – урядові нагороди, які прикрашають його груди.

         Зараз Григорій Демидович – на мирному фронті. Ось уже двадцять два роки працює трактористом в радгоспі. Добре працює. Не було ще такого випадку, щоб, виконуючи ту чи Іншу роботу, він не справився з нею успішно. Завжди перевиконує виробничі норми.

         – Відразу видно фронтовий гарт Демидовича, – кажуть земляки.

         Є про що розповісти і лейтенантові запасу, колишньому командирові підрозділу зв’язку Григорію Івановичу Візиру. Він теж брав участь в героїчній обороні Севастополя, захищав легендарну Сапун-гору. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями.

         Сміливо і рішуче діяв в боях десантник Григорій Григорович Бубличенко. Захищав Севастополь, звільняв Одесу.
         Я розповів лише про кількох земляків – колишніх фронтовиків, тих, чия доля в роки війни була пов’язана з морем, з обороною міст-героїв, над якими в дні знаменних свят гримлять залпи артилерійських салютів. Часто воїни запасу зустрічаються з молоддю, діляться спогадами про героїчне минуле. І кожного разу говорять молодому поколінню:

         – Будьте гідними слави батьків, продовжуйте і збагачуйте героїчні традиції минулого.

         – Будемо продовжувати! – відповідають юнаки і дівчата. І ці слова звучать як клятва.

І. ЧЕРЕВКО,

секретар парторганізації Новоолександрівської восьмирічної школи.

«Бойовий шлях старшини». ДЗ за 1970 рік.

Згадаймо… Це вже історія…

Сторінками «Дніпровської зорі» 1970 року.

Півстоліття назад 9 травня 1970 року, в День Перемоги, в «Дніпровській зорі» (№54) була надрукована стаття Рема Суворова «Бойовий шлях старшини».

         «Було це восени 1943-го року. Наші війська підійшли до Дніпра. Передові частини 3-го Українського фронту, не зважаючи на ураганний вогонь противника, переправилися через річку і закріпилися на правому березі…

         …Всі ці дні гармата Василя Бондаренка своїм вогнем підтримувала наступ піхоти….

         …Після капітуляції Японії старшина демобілізувався з лав Радянської Армії і повернувся в рідне господарство, де його призначили на посаду, яку займав перед самою війною, – завідуючим радгоспу «Краснопільський».

 Повний текст статті:

 Бойовий шлях старшини

         Було це восени 1943-го року. Наші війська підійшли до Дніпра. Передові частини 3-го Українського фронту, не зважаючи на ураганний вогонь противника, переправилися через річку і закріпилися на правому березі.

         Батарея триста третього артилерійського полку 6-ї Орловської стрілецької дивізії, в якій тоді служив Василь Бондаренко, на світанку при допомозі примітивних засобів непомітно переправила свої гармати в районі села Романкове, де нині Дніпродзержинська ГЕС, на берег, зайнятий фашистами. Коли гітлерівці опам’яталися, було вже пізно. При підтримці артилеристів піхотинці захопили вигідний плацдарм. Два дні і дві ночі позиції наших військ штурмували ворожі літаки і танки. Але передовий загін бійців не тільки вистояв, а й дав змогу переправитися на правий берег багатьом нашим частинам, які, зім’явши ворожі резерви, пішли в наступ в напрямку Криничок і Софіївки.

         Всі ці дні гармата Василя Бондаренка своїм вогнем підтримувала наступ піхоти. Багато фашистів знайшли собі смерть від влучних пострілів навідника. Але найважче бойове випробування настало для Бондаренка пізніше, на тій місцевості, де зараз радгосп «Баглійський». Тут німці зробили відчайдушну спробу зупинити наступ наших військ. Вони створили сильну оборону і зустріли наших бійців шквальним вогнем. Одного разу, коли наша піхота готувалася до чергової атаки, гітлерівці випустили свої танки. Стріляючи на ходу, «тигри» наближалися до батареї Бондаренка. За ними бігли німецькі автоматники.

         Василь Бондаренко, зберігаючи спокій, уважно слідкував за стальною потворою, що рухалася прямо на його гармату. Рвалися снаряди, осколки торохтіли по гарматному щитку, а Василь все не стріляв. Від напруження піт котився градом. І раптом – те, чого чекав навідник: «тигр» – в перехресті гарматного прицілу. Постріл! Підбитий танк крутнувся на місці і закляк, огорнутий димом. Гармата Бондаренка вже була спрямована на іншу ціль.

         Важким видався той бій. Багатьох товаришів не дорахувались артилеристи. Але ворога було вибито з зайнятих ним вигідних позицій і відкрито шлях для дальшого наступу наших військ.

         ...Неподалік від райцентру Софіївки на великій могилі височіє нині монумент на честь загиблих воїнів. А восени 1943-го і взимку 1944-го років тут відбувалися жорстокі бої. Використавши вигідні умови рельєфу, гітлерівці створили тут сильно укріплену лінію оборони. Велику мужність проявили наші артилеристи при прориві цих укріплень. В боях за Софіївку Василь Бондаренко підбив ще один танк. Під Кіровоградом знищено третю фашистську машину. На гімнастьорці артилериста засяяли нагороди Батьківщини.

         Нелегким був шлях для Бондаренка по українській землі. Не часто доводилося мати перепочинки між боями. А коли вони траплялися, солдат думав про свій дім, про сім’ю, рідних і близьких. Але так і не довелося в цей час побувати вдома, хоча бойовий шлях Бондаренка пролягав поруч з домівкою.

         Травень 1945-го застав старшину батареї Бондаренка в звільненій Празі. Пражани, як і всі люди, переповнені радістю, святкували перемогу над фашизмом: гітлерівська Німеччина капітулювала.

         Та не закінчився ще бойовий шлях старшини Василя Бондаренка. Дальший напрямок – схід, на розгром півторамільйонної Квантунської армії 3 Монголії, від міста Чойбалсана до старовинної російської фортеці Порт-Артур пройшов з боями полк, в котрому служив Бондаренко.

         Після капітуляції Японії старшина демобілізувався з лав Радянської Армії і повернувся в рідне господарство, де його призначили на посаду, яку займав перед самою війною, – завідуючим радгоспу «Краснопільський».

         – Важко було тоді працювати завгоспом, – згадує Василь Федорович. – Все – понівечене, побите, майже все село спалене... По гвинтику, по гаєчці збирали машини. Землянки спочатку для людей будували. Сам жив в такій «хаті». Але й для цих «будівель» потрібні були матеріали. От і доводилося їздити скрізь, діставати, що тільки можливо.

         Дістати, привезти, вчасно забезпечити господарство і людей всім необхідним – стало для колишнього старшини законом життя. На своєму скромному посту завгосп Василь Федорович Бондаренко намагається все зробити, щоб господарство міцніло з кожним днем, щоб люди жили заможніше і щасливіше. А в день Перемоги і в інші урочисті дні колишній старшина батареї – бажаний гість молоді та учнів. Він розповідає їм про свій бойовий шлях і бойовий шлях товаришів – бійців.

Р.СУВОРОВ.

НА ЗНІМКУ: старшина В.Ф.БОНДАРЕНКО в роки війни.

Спогади О.Коваля. ДЗ за 1970 рік.

Згадаймо… Це вже історія…

Сторінками «Дніпровської зорі» 1970 року.

Півстоліття назад, в передсвяткові дні, в «Дніпровській зорі» від 23 квітня 1970 року №48 були надруковані спогади учасника війни Олекси Коваля «Пам’ятні роки».

        «В ту незабутню ніч мені не спалося. Встав рано-вранці, включив радіо. Незабаром почув тривожне слово: війна! А через день був уже у військкоматі…

         Свій фронтовий шлях я розпочав від річки Дністер. Гіркий то був час. Ми відступали. Ось вже залишили Одесу і відправились морем до Севастополя. Вирішили: стоятимемо там, мов скеля неприступна…».

Повний текст статті

Пам’ятні роки

         В ту незабутню ніч мені не спалося. Встав рано-вранці, включив радіо. Незабаром почув тривожне слово: війна! А через день був уже у військкоматі…

         Свій фронтовий шлях я розпочав від річки Дністер. Гіркий то був час. Ми відступали. Ось вже залишили Одесу і відправились морем до Севастополя. Вирішили: стоятимемо там, мов скеля неприступна. Ворогу не вдасться захопити місто слави російського флоту.

         День і ніч не вщухали бої на кримській землі. День і ніч бомбили та обстрілювали гітлерівці Севастополь. Десятки разів підіймалися вони в шалені атаки і знову відкочувались назад, залишаючи вбитих і поранених.

         Рідшали й наші ряди. Чимало моїх друзів-однополчан полягло в нерівних боях. Під час одного з них було тяжко поранено й мене. Евакуювали в госпіталь. Спочатку – в Туапсе, потім – в Сочі, де й знайшла мене перша нагорода – медаль.

         Коли вилікувався, потрапив до іншої частини. Тепер вже обороняв Кавказ. Бої були запеклими. Німці прагнули якомога швидше прорватися до кавказької нафти, кидали в наступ все нові й нові частини.

         Командири й політичні працівники роз’яснювали нам, солдатам, що відступати далі не можна, що витримати шалений удар ворога – значить забезпечити перемогу.

         І ми витримали. Ворог не пройшов.

         Незабаром дивізія, в котрій я служив, стала на захист Сталінграду. З середини липня 1942 року тут розпочалася історична битва. Фашисти форсували Дон, ціною величезних втрат прорвалися до Волги. «Ні кроку назад! – говорили командири й бійці. – Вмремо, але не пустимо ворогів за Волгу».

         Боролися за кожний клаптик землі. Падали зраненими, мертвими, але не відступали. Від стін Сталінграда почався новий етап війни: звільнення радянської території, а за тим – і остаточний розгром фашистської Німеччини.

         В січні 1945 року війська 2-го Білоруського фронту, до складу якого входила й наша частина, прорвалися до Балтійського узбережжя, відрізали велике угрупування ворога. Особливо був упертим бій у районі Кенігсберга. Та ми штурмом оволодівали містом.

         Тепер перед Червоною Армією постало найважливіше завдання – зайняти столицю фашистської Німеччини і. тим самим швидко завершити кровопролитну війну.

         Для оборони Берліну німці зібрали всі свої кращі сили. Але вже давно минув той час, коли ворог мав перевагу. Радянська артилерія відкрила ураганний вогонь по ворожих укріпленнях. Слідом за танками, підтримуваними з повітря літаками, сміливо пішла в атаку піхота. Оборону гітлерівців було прорвано, а 21 квітня бої перекинулися вже на вулиці Берліна, Минуло ще кілька днів, і над рейхстагом замайорів червоний переможний прапор.

         Важко розповісти про ту радість, котру відчував я на вулицях Берліна, дорога до котрого відзначена у мене багатьма нагородами: орденом Червоного Прапора, медалями «За оборону Сталінграда», «За оборону Кавказа» та іншими. Але ще більшою стала радість, коли пролунала довгоочікувана звістка: «Перемога! Фашистська Німеччина капітулювала».

         Відшуміло двадцять п’ять років. Давно вже позаростали окопи, позаживали рани. Але в пам’яті людській живе і вічно житиме героїчний подвиг народу. Світло великої Перемоги і нині таке ж яскраве, як і в перший післявоєнний день. Горить воно і в серцях колишніх фронтовиків. Горить і в моєму та моїх дітей серцях, що творять тепер інші перемоги – трудові.

         О. КОВАЛЬ, учасник Великої Вітчизняної війни,
         с. Підгороднє.

Сторінками «Дніпровської зорі» 1970 року.

Згадаймо…

Сторінками «Дніпровської зорі» 1970 року.

П’ятдесят років тому на сторінках районної газети «Дніпровська зоря» за 28 березня 1970 року №37 була надрукована стаття «Тракторист Микола Панін» робкора господарства «Дзержинець» О. Вісягіна.

«Він в радгоспі «Дзержинець» працює лише другий рік. Але користується повагою серед робітників господарства великою. І шана ця заслужена. Працею своєю, сумлінням і старанністю здобув її Микола Юхимович Панін.

Приїхав він в радгосп з Білгородської області...»

«... Трактором Т-38 він в минулому році виконав умовної м’якої оранки 820 гектарів. Цей результат – один з кращих в радгоспі.

– В ювілейному році буде не менше, – впевнено відповідає передовий тракторист.

І люди йому вірять…»

Сторінками «Дніпровської зорі» №36 1970

Згадаймо…

Сторінками «Дніпровської зорі» 1970 року.

Півстоліття назад в «Дніпровській зорі» від 26 березня 1970 року №36.

 «Забриніли струни бандур... і полилася пісня…

– Добре співають, – говорять люди про тріо бандуристів з селища Підгороднє, керівником якого є О. Коваль. І похвала слухачів – то найвища нагорода для самодіяльних артистів, котрих ви бачите на знімку нашого фотокореспондента Р. Суворова».

Згадаймо… Сторінками «Дніпровської зорі» 1969 року

Згадаймо…
Сторінками «Дніпровської зорі» 1969 року.
Півстоліття назад в «Дніпровській зорі» від 01 листопада 1969 року №129 була надрукована стаття С.Шаровського, головного інженера групи сільського господарства при виконкомі Дніпровської районної Ради депутатів трудящих «Зростають новобудови».

«…Старожили добре пам’ятають, якими були села і селища нашого району до революції. Криві вулички, солом’яні стріхи, маленькі віконця…
…Зовсім інша картина тепер. Візьміть, наприклад, село, яке носить назву Зоря (раніше воно називалося Батраки). Вздовж вулиць виструнчились двоповерхові будинки, тут і там видніються об’єкти новобудов. Те ж саме ви помітете і в інших селах нашого району. Навіть таке «далеке» село, як Волоське, і те нагадує будівельний майданчик, радує око великими нещодавно спорудженими будинками міського типу, асфальтованою красою.
Так поступово стирається грань між містом і селом…»

Згадаймо... Розквітають наші села

Згадаймо…

Сторінками «Дніпровської зорі» 1969 року.

У нашій районній газеті від 30 жовтня 1969 року №126 була надрукована стаття «Розквітають наші села».

«…Дніпропетровський район… Основний постачальник городини  та тваринної продукції для трудящих обласного центру та міста Дніпродзержинська. Двадцята частка сільської території області, краплина неосяжної нашої країни.

Двадцять радгоспів, три птахофабрики та кілька інших господарств і підприємств розміщені на території району. Понад шістдесят п’ять тисяч громадян мешкає майже в п’ятдесяти великих і малих населених пунктах району…

…Про зростання матеріального добробуту говорить і той факт, що сотні сімей мають телевізори, холодильники і радіоприймачі…

…Та найкрасномовніше про всезростаючий добробут говорять новобудови. Їх в районі сотні…

…Майже всі центральні садиби господарств з’єднані з обласним центром асфальтованими чи брукованими дорогами…

…Це тільки незначна частка поліпшення культури і побуту у селах нашого району…»

Минуло всього п’ятдесят років…

Згадаймо... Пошуковці з Підгороднього

Згадаймо…

25 вересня 1969 року, 50 років тому, у районній газеті «Дніпровська зоря» (№ 113) була надрукована стаття вчителя Підгороднянської СШ № 2 В.Вовк «Ніхто не забутий».

«…Юні слідопити нашої школи ведуть пошуки сімей і близьких воїнів, які загинули під час війни при визволенні селища Підгороднього. Учнями встановлено майже шістдесят імен воїнів, розшукано їхніх рідних…

…Зовсім випадково було виявлено місце захоронення Семена Олександровича Дейнеги, 1898 року народження…

…В медальйоні знайшли чудом уцілілий аркуш пожовклого паперу, який і став початком пошуків… Останки було захоронено в братській могилі біля школи. По знайденій адресі полинули до сім’ї загиблого листи…»